«Понтіак» зупинився перед будинком в Бока Сієга. Освальдо огледів вулицю, тоді вийшов з машини. Він підійшов до гаража, відчинив двері, вліз у «кадилак» і вивів його на вулицю. «Треба поспішати. Не дай бог той тип очуняє та ще наробить шелесту».

Освальдо заглушив мотор, підняв скло, кинув останній погляд на розкішну машину.

«Бувай, друже», — подумки попрощався він з «кадилаком». — У Штатах я добуду такого самого, як ти, але більшого розміру».

Освальдо сів за кермо «понтіака». Шофер молоковоза на задньому сидінні не ворухнувся — видно, добре вдарив його по гамалику Аренсібія.

Завівши «понтіак» у гараж, Освальдо обережно витяг шофера з машини. «Та й тяжкий же, як той лантух», — подумав він, несучи його крізь внутрішні двері до вітальні. Там скинув шофера на диван, добув із шафи у стіні довгу мотузку і заходився зв'язувати його. Тоді дістав з кишені хустку і заткнув шоферу рота, про всяк випадок.

6-та година 45 хвилин.

Біля в'їзду до нафтоперегінного заводу о цій порі панував незвичний спокій — неділя. Лише світлофор невтомно блимав жовтим оком — під ним зароджувалося відгалуження від Віа Бланка до заводської брами.

За сотню метрів від світлофора був перший пост охорони. Там чергували два охоронці.

Коли машина звернула біля світлофора з Віа Бланка на дорогу до прохідної, один з них, Фаусто, сказав:

— Ось і молоковоз.

— Перевір його сам, — попросив Херардо і додав: — Пам'ятай про інструкції, адже ти вперше на цьому посту.

— Не хвилюйся, — відповів Фаусто.

«Ось і перший пост, — думав Кіт, скеровуючи машину до будки. — Зараз побачимо, хто хитріший: ми чи комуністи».

Машина зупинилася, один з охоронців став неквапливо обходити навколо неї. Другий підійшов до кабіни. Кіт вистромився у віконце.

— Доброго ранку, товаришу, — привітався він.

— Доброго ранку.

— Чи не змогли б ви сказати, де тут зливають молоко. Я тут вперше. Рауль захворів і послали мене. Звуть мене Естебан.

І хоч охоронець не вимагав того, Кіт показав посвідчення «ЕСІЛ».

— Рауль захворів? Що з ним? — запитав Херардо і взяв посвідчення.

— Так, — відповів Кіт. — Підхопив десь вірусний грип, зараз ця зараза усіх качає.

— Дозвольте, — сказав охоронець, і, ступивши на підніжку, заглянув до кабіни. Нічого не зауваживши, спустився на землю.

Фаусто тим часом скінчив обхід машини і подав знак товаришу.

Колією повз старий локомотив, тягнучи низку цистерн.

6-та година 52 хвилини. Гілка на Касабланку залишилася позаду.

Попереду — пост № 2. Тільки крізь нього можна потрапиш до найважливіших цехів заводу. Крім того, пост тримав під контролем переїзд через залізничну колію, всього лише за кілька метрів од нього.

Один з охоронців сидів у будці і слухав радіо, його товариш був надворі. Він бачив, як охоронець на посту № 1 повернув посвідчення шоферу молоковоза і машина повернула до них.

«Цей найважчий, — згадав Кіт, наближаючись до поста. — Тут потрібен психологічний підхід».

Вистромив голову:

— Гей, товаришу! Охорона з того поста сказала, що молоко зливають тут. Де приєднується шланг?

Кіт зупинив машину біля самісінької будки. Шлагбаум на переїзді був піднятий. Коли охоронець підійшов до молоковозу, Кіт заглушив мотор, виліз із кабіни і зобразив на обличчі несміливу посмішку.

— Тут, бачиш, така справа. Рауль захворів, а я ще ні разу тут не був.

— Хвилинку, — сказав службовець. — Евхеніо! — покликав він. — Я займусь товаришем. Ти можеш побути біля машини?

— Атож.

— Ходімо, — кивнув охоронець Котові. І обидва рушили вузьким проходом, що вів до заднього дворика кафетерію.

— Хіба сьогодні починаються військові маневри? — запитав Кіт. — На шляху я зустрів валку вантажних машин та джипів із солдатами.

Охоронець глянув на нього здивовано, потім одвів погляд убік.

— Я нічого про це не знаю. Дивіться — сюди проведете машину, а он там, біля того отвору приєднаєте шланг.

— О, дякую, — відказав Кіт. «А в маневри ти повірив, солдатику. Поки що усе йде гаразд».

Більшість будинків приморського селища Касабланки ще не розчиняли дверей. Неділя, ранок — 6-та година 59 хвилин. Блакитний «шевроле» механіка зупинився на тихій вулиці.

Кіт скочив до кабіни, сів за кермо. Стартер загудів натужно, та свічки були попсовані: мотор не заводився. Кіт глянув на охоронців, прицмокнув язиком — ну й машина, мовляв.

— Треба ж таке, знайшла час для жартів, — сказав він і знову натиснув на стартер. Марне — механік добре потрудився.

— Товариші, чи не змогли б ви підштовхнути мене? — попрохав Кіт.