Майор взяв телефонну трубку:

— Перекладача до мене. Негайно. Що?? Був присутнім при допиті і знепритомнів? Які ніжності для солдата! Знайдіть іншого!

Полонений раптом заговорив німецькою мовою:

— Не треба перекладача, пане майор! А то і цей зомліє. Слабенький у вас народ!

Він рушив з місця, дійшов, злегка похитуючись, до столу і важко опустився в крісло. Простяг руку з перебитими пальцями і вирваними нігтями до сигарет і запальнички.

— Дозвольте?

І, не чекаючи відповіді, понівеченими пальцями дістав сигарету, з трудом запалив, кілька разів затягнувся. Родеман холодно спостерігав за ним.

— Вибачайте, пане фон Родеман, що я так вільно поводжуся, але я ваш гість. А виховані люди тактовно не помічають деяких промахів гостя, чи не так?

В його голосі вчувалося глузування.

— Хто ви? — спокійно спитав майор, намагаючись не виказати пі свого роздратування, ні здивування тим, що полонений добре знає німецьку мову.

Полонений ледь посміхнувся синіми розпухлими вустами.

— Я всього лише хірург. Точніше — нейрохірург. Сьогодні вночі довелося кілька годин оперувати хворого. Важкий випадок. Тому й затримались.

— Ваше прізвище, ім’я?

— Це вже ні до чого, пане Родеман. Адже лікуватись ви у мене не збираєтесь? Хоча лікування вам і не завадило б: у вас, я бачу, нервовий тик. Та й мігрені, судячи з вашого блідого обличчя, докучають вам.

Тільки суворе виховання в старовинному прусському маєтку і багаторічна звичка володіти собою допомогли Родеману стриматись. Але тику не заховаєш: ліва щока справді тіпається.

— Звідки ви знаєте німецьку мову?

— В роки моєї юності я навчався у Лейпцігу. Це було ще до першої світової війни.

У двері постукали, і в кабінет, лячно озираючись, навшпиньки зайшов лисуватий чоловік. Він низько уклонився, відрекомендувався:

— Яунзен, тутешній скрипаль… До ваших послуг, пане майор. Я німецьку знаю, пане…

І застиг, вражено втупившись у полоненого. Той і бровою не повів, невимушено сидів у кріслі і навіть не глянув на скрипаля.

Майор, який хотів було недбалим рухом відіслати перекладача, помітив, як змінилося у того обличчя.

— Ви знаєте цю людину?

Перекладач щось забурмотів, очі його забігали. Він заперечливо хитнув головою і не міг відірвати очей від опухлого обличчя полоненого, скалічених рук, кривавих плям, що з’являлися на білій солдатській сорочці.

— Хто ця людина, я питаю?

Скрипаль заметушився, позадкував до дверей і жалібно забелькотів:

— Я маленька людина… І нічого не знаю. Я краще піду… Нічого не знаю… Я гадав тільки перекладати…

Майор натиснув дзвоник, і в кімнату ввалився здоровенний єфрейтор з засуканими рукавами.

Родеман кивнув на перекладача:

— Він знає, хто цей партизан. Зрозумів?

Здоровило, визвірившись на скрипаля, взяв його за петельки, трусонув. Той тільки гикнув.

— Не тут, не тут! — поспіхом наказав майор.

— Не треба мучити людину! — суворо мовив полонений. — Він хворий і вашого допитування не витримає. Відпустіть його!

І байдуже додав:

— Я — Доктор.

Яунзен заплакав, витираючи сльози рукавом піджака:

— Бачить бог, — схлипував він, — я не сказав. Не я… Ви мене врятували колись, вилікували від галюцинацій. Простіть, простіть…

Єфрейтор викинув його за двері і вийшов сам слідком.

А майору фон Родеману чи не вперше в житті зрадило багаторічне уміння володіти собою, таїти свої почуття. Він, не приховуючи подиву, шаленої радості, торжества, зловтіхи, — всі ці почуття враз оволоділи ним, — розглядав полоненого. Так оце той самий Доктор? Командир партизанського загону? За голову якого обіцяно велику винагороду? Доктор, якому дали прізвисько «Залізний», а про його хоробрість і мужність складають легенди?

Одна з легенд розповідає, ніби своє прізвисько він одержав у таборі смерті, де витримав жахливі тортури, і не тільки витримав, а ще й зумів утекти, та не сам, а повів за собою чимало полонених.

Майор Родеман розглядав полоненого з жагучою цікавістю. Ним оволоділо нестерпне бажання дізнатися: чому ця людина «залізна»? Що допомагає їй бути такою? Що це — презирство до смерті? Байдужість дикуна до фізичного болю? Але ж Доктор, за його словами, навчався у Лейпцігу, він знає німецьку мову. І разом з мовою він, безперечно, перейняв якусь частку культури німецького народу. Отже, назвати його дикуном, варваром не можна. В чому ж тоді його сила? Його і таких, як він? Адже щось надихає їх. Але що?

Виказувати до чогось свою цікавість — це не зовсім виховано. Тому майор зробив над собою зусилля і набув знову спокійного вигляду.

— Так, я чув про вас, — недбало кинув він і всівся зручніше в кріслі, закинув ногу на ногу в начищених чоботях. — І треба зізнатись, ці чутки щодо вашої поведінки і прізвиська «Залізний» ви підтвердили, знаходячись… в гостях у мене. Я в захопленні.

— Дякую, — так само недбало відповів Доктор. — Я не виняток, пане майор. «Залізних» людей у нас дуже багато, значно більше, ніж ви собі уявляєте. Ви повинні б упевнитись у цьому за півтора роки війни.