І дуже прикрим є те, що в центрах пам’яті нашого мозку всі ці знання закладені. Людина все життя носить в собі колосальні багатства і не знає про це, не може користуватися ними, витрачає великі зусилля на їх здобуття. Знання зашифровані, і треба знайти тільки код до них…

Можливо, все, що говорив лікар, і було незвичайне, але Фернандеса воно анітрохи не цікавило. Він уже збирався піти собі геть, як тут Воляр, нахилившись через стіл ближче до нього, тихо сказав:

— Знаєте, мсьє Фернандес, ви, я бачу, людина чутлива і чесна.

Почувши про себе таку характеристику, дуже далеку від істини, Фернандес вдоволено посміхнувся сам собі: виходить, артист з нього неабиякий. Хіба спробувати ще свої сили в Голівуді? Стати кінозіркою? Хе-хе!

– І тому я можу вам довіритись. Майже двадцять років я працював над цим питанням, і мені здається, що я досяг мети. Зараз вам покажу. Одну хвилинку!

Фернандес гадав, що Воляр покаже якогось хлопця чи дівчинку, котрі були дикими, а він, Воляр, повернув їх до нормального життя. Але замість того лікар приніс малесеньку, старанно запаяну пробірку з коричневою рідиною.

Лікар уважно розглядав її на світло, ніби бачив уперше.

— Ось вони — гормони спадщини. Тільки зробити дитині ін’єкцію — і гормони поступово розбудять у мозку центри пам’яті, в яких зашифровані особливим кодом знання предків.

— Чому ж ви не зробили ін’єкцію хлопчикові? — мало не закричав Фернандес, подумки вилаявши Воляра старим ідіотом.

— Тому, любий мсьє Фернандес, що було пізно. Хлопчик був великий, а ці гормони треба вводити на першому тижні після народження. Діяти вони починають через три роки, впливають, тобто розбуджують закодовані центри поступово, на протязі кількох років. Скільки саме, на жаль, я не знаю. Остаточні наслідки дії цих гормонів мені невідомі.,

— Як це так? Чому? Воляр зітхнув і тихо мовив:

— Подальші досліди повинні провадитись на людині. А хто мені довірить для цього свою дитину? Ніхто, звичайно. Адже для того, щоб точно впевнитись в дії цих гормонів, чи здатні вони залишити людину людиною в якому хочеш оточенні, для цього найкраще було б маленьку дитину, якій введені гормони, десь в. три роки залишити років на п’ять-десять в середовищі тварин. Найкраще було б серед мавп. Але це неможливо, це було б страшним злочином.

— Виходить, гормони так і залишаться в цій пробірці? — спитав Фернандес.

— Так. Поки що. Але не назавжди. Наступить час, коли вони знадобляться, не завдавши нікому зла.

І Воляр заховав у шафу дорогоцінну пробірку. Фернандес поглядом прослідкував, запам’ятав те місце.

Здійснювати свій план Фернандес почав зразу, не відкладаючи на потім. Заміна в шафі лікаря пробірки з гормонами точно такою ж, наповненою забарвленою в коричневий колір водою, не викликала труднощів. Фернандес зробив це досить спритно у свій наступний візит на каву до Воляра. Найважче було дістати тільки-но народжене немовля.

Та недарма Фернандес був мисливцем. Тиждень полювання на машині — і в одному з селищ, далекому від міста, він побачив у крайній халупі молоду жінку, зовсім дівчинку, з крихітною дитиною на руках. Лише на хвилинку залишила вона свого первістка в халупі і побігла кудись з корзиною…

Фернандес сам зробив дитині ін’єкцію. Днів зо три після того хлопчик хворів, мало не вмер. Та врешті решт одужав. Фернандес назвав його Ремі, знайшов годувальницю і на три роки залишив їй нянчитись з ним. Сам навідувався частенько.

Хлопець ріс звичайною дитиною, був добре вгодований, веселий, привітний і нічим не відрізнявся від інших дітей. Став більшеньким, розумнішим і чомусь прив’язався до Фернандеса. Навіть спробував якось звернутись до нього «тато». Фернандес наказав називати його «сеньйором Педро».

Найбільшим щастям для маленького Ремі було, коли сеньйор Педро брав його з собою на прогулянку в ліс. Так було і того разу.

Фернандес все уповільнював кроки, а Ремі, оглядаючись, ще бачив його крізь листя. Бавлячись, і собі присідав за кущем, захоплено вимагав:

— Шукайте мене! Сеньйоре Педро, шукайте!

Фернандес повинен був шукати і «не знаходити» його. Хлопчик, не витримавши, весело гукав:

— А я тут! А я тут!

І потім знову біг попереду, нахилявся до кожної квіточки, зупинявся біля кожної комашинки. Присів і довго з цікавістю спостерігав метушливих мурашок. З повагою обійшов їх, щоб бува не наступити. Піймав великого строкатого метелика, обернув до сеньйора Педро сяюче щастям личко. Трохи подивився на красиві крильця, відпустив і радісно заляпав услід маленькими світлими долоньками.