— Я — сеньйор Педро, пам’ятаєш? Твій названий батько, котрий так піклувався про тебе, так любив і мало не збожеволів, загубивши тебе. І весь час шукав, шукав, шукав… Тебе вкрали, мабуть, ці огидні потвори — мавпи.

Ремі насупився, щільніше притис до себе мавпочку і різко відповів:

— Це не потвори. Це найкращі мої друзі. І всі, хто живе тут у лісі, мої друзі. Я їх люблю, вони мене теж.

— Звичайно, звичайно, мій хлопчику. Вони всі гарні, чудові, прекрасні. Я теж їх люблю.

Фернандес підвівся і ступив ближче до Ремі. І в ту ж мить із заростів, ліниво потягаючись, вийшла молода красива левиця. Вона вороже блиснула очима і погрозливо рикнула на Фернандеса. Той побілів, схопився за рушницю, а мавпочка з рук Ремі блискавкою мигнула на дерево.

— Не бійся, — сказав Ремі і погладив левицю, яка від задоволення прикрила очі і ласкаво завуркотіла. — Це моя сестричка Лас. Її. матір убили злі люди, а маленька залишилась і мало не загинула з голоду. Я знайшов її і вигодував. Тепер вона завжди зі мною. А людей я не люблю. Вони інколи приходять сюди і вбивають моїх друзів.

— Але ти теж людина, — відказав Фернандес, сторожко поглядаючи на красуню левицю. — Хто навчив тебе плести циновки?

— Ніхто. Я сам знаю. І халупу збудував сам.

— Звідки ти знав, як будувати? Ти бачив такі халупи?

— Ні, не бачив. А звідки знає птиця, як мостити гніздо? Левиці надокучили, мабуть, ці розмови і вона нечутно знову зникла в заростях.

Фернандес осмілів:

— Любий мій, а пам’ятаєш, як ми жили з тобою у великому місті? Ти любив ласувати морозивом, цукерками… Ремі нічого не відповів.

— Ти чудовий гімнаст! Які в тебе чіпкі, дужі руки, ноги. А бігати добре вмієш? — спитав Фернандес.

— Мій приятель страус Чомі не міг наздогнати мене. Він біжить — і все. А я розраховую, зберігаю сили, і тому завжди випереджаю.

Фернандес затремтів од радості. Йому вже вчувалися захоплений гомін, крики на стадіонах всього світу, світло «юпітерів», юрми запеклих болільників і, найголовніше, гроші, гроші. Ось вони вже шелестять в кишенях — тільки руку простягни.

І він простяг руки до Ремі, немов зібрався обняти його:

— Мій любий, поїдемо зі мною. Зараз же. Негайно.

— Ні. Я тут виріс. Мені тут добре.

— Але там буде краще. Ми з тобою будемо їздити по всіх країнах, тебе буде знати весь світ. На тебе чекають оплески, квіти, поклонники.

— Чому чекають? — здивувався хлопець

— Тому що ти бігаєш швидше за всіх, а плигаєш — далі і вище за всіх. Ти всюди будеш найпершим. Тебе ніколи ніхто не наздожене. А таких люди люблять і таким дають великі гроші.

Ремі відвернувся і пішов, нічого не відповівши. Фернандес якусь секунду милувався його стрункою поставою. І такі великі гроші пропадуть? Ні, цього він не допустить, не задля того він обікрав Воляра, чекав довгі роки, покладав надії.

Швидко дістав з-за пазухи капронову сітку і вправно кинув услід Ремі.

Хлопець заплутався в ній, упав. Фернандес підбіг:

— Не хотів добром, кляте щеня! Мавпа нещасна! Силою заберу тебе!

Але він не встиг зв’язати хлопця, бо в цю мить щось важке звалилось йому на плечі і кинуло на землю. Падаючи, він встиг обернутися і побачив над собою страшні ікла і розлючену морду левиці. Важкими лапами вона придавила його до землі.

Ремі виплутався із сітки, підійшов до Фернандеса, взяв рушницю і розбив її об дерево. Гукнув:

— Покинь його, Лас! Іди до мене, маленька!

Лас невдоволено зняла лапи, наостанок ще раз вишкіривши зуби у бік Фернандеса. Сіла біля хлопця, як велика кішка, вимахуючи сердито хвостом.

— Спасибі тобі, сестричко! — Ремі поцілував її голову, а Фернандесу суворо наказав:

— Піднімись!

Той підвівся, блідий, переляканий, у розірваній одежі.

– Іди звідси геть! І не приходь сюди більше. Мене тут не буде. Ти мене залишив у лісі маленьким. Я знаю. І до тебе не піду. Я розшукаю інших людей, не схожих на тебе. І я вже знаю, де їх шукати. Для них я буду бігати і плигати, якщо це їм буде потрібно. А ти йди, йди собі! Лас, проведи його!

Левиця знехотя піднялася, рикнула на Фернандеса, і той, спотикаючись і повсякчас оглядаючись на грізну провідницю, покірно пішов.

На деревах зловтішно реготали мавпи і кидали в нього зеленими горіхами.

Я вдоволено розглядав малюнок задачі з геометрії. Здавалося, трикутники єхидно посміхалися своїми кутами біля основи, мовляв: ану, спробуй нас розв’язати! А от і спробував, і розв’язав, хоча й поморочився довгенько. Тепер тільки записати рішення — і задача готова.