…«Як болить голова… І в скронях стукає. Знову проклята мігрень…»

Майор фон Родеман застогнав і, не розплющуючи очей, торкнувся рукою лоба. Що таке? Голова забинтована. Хто? Коли? І тут шпигонула згадка, від якої мало не зупинилося серце.

Розплющив ураз очі, все ще сподіваючись, що нічого страшного не трапилось, що він, хоча й поранений, лежить у себе вдома…

У кутку досить великої чистої землянки на нарах напівлежав Доктор, безсило відкинувшись на підмощені ватянки, кожухи. Його бліде обличчя і зовсім сиве волосся різко біліло на темному фоні.

Поруч з ним сиділа жінка в білому халаті і тримала у себе на колінах Докторову руку в чорній шкіряній рукавичці. Маленькими ножицями вона обережно, шматок за шматочком, зрізувала ту рукавичку, яка, здавалося, навік присохла до знівечених закривавлених пальців. Нижня губа у жінки дрібно тремтіла, і вона закушувала її зубами.

Біля порога стояло кілька чоловіків, простоволосих, кашкети тримали в руках. Вони мовчки дивилися на Доктора. Деякі жалісно морщились, інші гнівно стискали вуста. Дівчина в хустці, затуливши долонями обличчя, тихо плакала. У землянці панувала гнітюча тиша, тільки чути було, як по дахові ляпотить дощ.

Доктор підняв опухлі повіки і мовив над силу:

— Нічого, нічого, не журіться, хлопці… Ще не одну… операцію… зроблю…

Угледів скутого від жаху майора, і в очах його, щойно повних болю і страждання, спалахнула знайома іронія:

— А… пан майор фон Родеман! Виходить, що й ви інколи вірите… казкам?