— Що то було? Що?

— Ти заснула і тобі щось приснилося. Випий гарячого молока, ковтни аспірин. І зніми намисто, будь ласка! Що за витівка одягати таку дорогоцінну річ?

Наталя помацала себе за шию — теплі, аж гарячі намистини ковзнули під пальцями. Ковтнула слину — горло не болить. Ще рай — не болить! Вона охопила тата за шию:

— Ой, татуню, якби ти знав! Не треба аспірину і молока — горло вже не болить, не болить!

Обережно зняла з себе намисто, взяла його в долоні:

— Ти знаєш, що це таке? Ні? А я знаю! Це… це… це такий, як би його назвати? Відеомагнітофон! От що! Відеомагнітофон! У цих намистинах багато чого записано.

Тато занепокоєно наказав:

— Наталю, зараз же в ліжко! У тебе температура!

— Ні, ні, таточку, любий мій! Ні, немає температури. Ось поглянь — лоб зовсім холодний. Це намисто… Обереги! — засміялася вона. — Слово яке, татуню! Обереги! Оберігає від хвороб, зла й напасті.

Тато зовсім розхвилювався, стривожено торкнувся її чола — справді, холодне! Гм! А донька гаряче говорила:

— Не віриш? Не віриш? Ось візьми, одягни на шию. Побачиш тоді!

Тато недовірливо стенув плечима, але намисто взяв, підніс близько до очей, придивлявся.

— Тільки я не зрозуміла, татуню, як воно робиться, що все видно так добре, як… ну як Ш V

уві сні, га? Адже на столі лежало — нічого не показувало, а от, коли на себе одягнеш…

— Гм… Як?.. Можливо, — роздумливо відповів тато, — можливо під впливом тепла людського організму чи якихось біострумів воно починає працювати і передавати записану інформацію у мозок? Якщо все це, звичайно, тобі не приснилось…

— Ні, ні, не приснилось! Сідай на ліжко, я одягну тобі намисто. Так. А тепер заплющуй очі, міцно-міцно! — нетерпляче командувала Наталя.

Тато слухняно стулив повіки.

— Мовчить?

— Яволь, пане майор, мовчить. Інколи сміється, пане майор.

— А ви як… все робили?

— Яволь, пане майор, все і навіть більше. Як ви й наказали.

– І… ні слова?

— Ні слова, ні звуку, ні стогону. Це, перепрошую, не людина, а залізо. Якщо пан майор бажає впевнитись…

Майор Родеман зморщився і почав розглядати каблучку на своїй випещеній руці. Він ніколи не ходить дивитись, як допитують полонених. Це мове тон — поганий тон — бути присутнім при тортурах або самому… допитувати. Гельмут фон Родеман із старовинної аристократичної сім’ї, в якій навіть неввічливе слово вважається жахливою невихованістю. Він не з тих вискочок, котрі будь-якими способами намагаються досягти вищого становища і забруднюють свої руки в крові. Майор може тільки розпорядитись, наказати, пояснити — як треба робити і що, але самому…

Він підвів напомаджену голову, ковзнув презирливим поглядом по здоровенному до непристойності єфрейторові і холодно зауважив:

— Ви мало приклали ретельності, мій милий. Жодна людина не може того витримати. Чи не потребують ці… методи допиту перевірки? Скажімо, на… вас?

І швидко глянув на нього. Обличчя того, яке щойно було по-плебейському червоне, повнокровне, враз зблідло, немов з нього в одну мить випустили кров. Єфрейтор розгублено дивився на майора витрішкуватими очима, не знав, як розуміти це — чи як жарт, чи як погрозу.

Майор дозволив собі посміхнутися куточками тонкого рота:

— Це ми завжди встигнемо, вірно? А зараз приведіть полоненого сюди. Тільки спершу, — він знову поморщився, — надайте йому пристойного вигляду. Ви знаєте, я не можу бачити…

Цього полоненого взяли ще вранці. Рота солдатів йшла вдосвіта на чергове «прочісування» лісу. І несподівано стрілася з невеликою — чотири чоловіки — групою партизан, яка поверталася на свою базу і не встигла до світання. Серед них була одна жінка.

Партизани залягли в бур’янах, почалася стрілянина. Одного з них вбили, другий встиг метнутися до лісу з пораненою жінкою на руках. А цей прикривав їхній відступ, поки й вистрілив останню кулю. Кажуть, стріляв і в себе — та вже не було чим. Узяли живцем, І цілий день б’ються з ним. Мовчить. Залізний? Побачимо… Ще є дещо… в арсеналі.

Через півгодини в кабінет ввели полоненого партизана. Майор читав за столом листа з дому. Не поспішаючи, поклав його в шухляду. Розкрив папку, довго вивчав останні накази із штабу. В кімнаті стояла тиша, тільки шелестіли папери. Полонений біля дверей нічим не виказував своєї присутності.

Нарешті майор глянув на нього. Це був високий, міцний чоловік років п’ятдесяти. Коротке з сивиною волосся їжаком, глибокі зморшки на блідому чолі, під крутими бровами темні очі, а в них, десь на самому дні — смуток чи втома. Тільки не біль, не страждання, як хотів це побачити Родеман. Він пильно дивився на майора, і очі його, стрівшись поглядом з майоровими, змінили свій вираз: смуток розтав, а натомість зажевріла помітна іронія. На нього натягли нижню солдатську сорочку, що була йому вузька і відкривала груди в синцях і подряпинах.