— В чому річ? — запитав Альберто, хоч добре тямив, у чому річ.

Йому ніхто не відповів. Боксер витяг сигару, запалив.

— Я кубинський громадянин! — запротестував Альберто. — Я співробітник посольства Куби, ви будете відповідати. Запевняю, це вам так не минеться.

Боксер пирснув неждано тоненько, прикрившись рукою, сигара одклеїлася від губ.

Другий чоловік, що сидів поруч з Альберто, простягнув йому чорну хустку і показав на очі.

Дощ уперто періщив по вітровому склу.

За спиною Альберто грюкнули дверцята ліфта. Він опинився в гарно мебльованій кімнаті.

— Проходьте, — промовив зморшкуватий і вказав на зручну софу. Потім підійшов до стіни, натис кнопку. Боксер тим часом плюхнув у велике крісло біля дверей, витяг з пальта бульварний журнальчик, став перегортати.

Штори на вікнах були щільно запнуті. Альберто уявлення не мав, де він. Вони кружляли по місту, і з зав'язаними очима важко було зорієнтуватися. Це дратувало, бо Альберто добре знав, у чиїх він руках.

Вже якийсь час Альберто відчував, що за ним стежать, кілька разів засік хвости, але сьогодні вони зовсім розперезалися. Викрасти? Але з якою метою? Руки впали на коліна.

— Для чого ви притягли мене сюди? — запитав зморшкуватого.

— Мовчати! — чистою іспанською мовою наказав боксер. — Вас ніхто не просив говорити. Заговорите, як скажуть.

Альберто хотів щось відповісти, та раптом помітив, що двері в глибині кімнати відчинилися; крізь них входив чоловік.

— Кабреро, Кабреро, — дорікнув він, — чому ти так поводишся з сеньйором Альваресом? Він — наш гість і має право говорити що хоче, — і повернувся до Альберто: — Пробачте йому, сеньйоре, він у нас новенький.

— Чи не поясните ви мені… — почав Альберто, та чоловік перебив його:

— Я поясню усе, що ви схочете, — і, витягши хустинку, протер кінчик блискучого черевика. На вигляд чоловікові було років п'ятдесят, бежевий костюм сидів на ньому бездоганно. Зачесаний так, наче тільки вийшов з перукарні, і не збрехали б, якби сказали, що волосся у нього фарбоване. Говорив він по-іспанському з акцентом, та саме яким — Альберто не міг вловити.

— По-перше, — почав фарбований, — дозвольте вибачитися мені за те, що ми… привезли вас сюди, хоча, можна сказати, ми врятували вас від зливи. В усякім разі, можу запевнити вас, що через двадцять хвилин ви будете вдома. Коли ж врахувати, що автобуси ходять погано, а ви були від дому далеченько, то ви ще й виграєте в часі. Ви знаєте, хто я?

Альберто хотів відповісти, та чоловік перепинив:

— Я лише простий службовець, як і ви. Службовець, який виконує накази. Різниця між нами лише та, що вам платять одні, — простяг він правицю і звів брови, — а мені інші, — простяг ліву руку і посміхнувся. — То єдина різниця. Повірте мені. І ви, і я — лише знаряддя. Я нічого не маю проти вас. Навіть, можна сказати, симпатизую вам. Тому я хочу зробити добру пропозицію…

— Я певен — усе, що ви можете мені запропонувати, не підійде мені, — заперечив Альберто і додав: — Я кубинець і…

— Ні, будь ласка, не кажіть нічого. Ви, зрозуміло, помиляєтеся, — всміхнувся фарбований. — Звичайно, ви подумали, що я постараюся завербувати вас чи щось подібне. Ні, друже. Звичайно ж, ні. Я з повагою ставлюся до вашої ідеології і просто був би нездатний… Ні, не хочу й думати про це. Справді, я навіть шкодую, що змушений потурбувати вас. Бачте, — чоловік підсунув стілець ближче до софи і сів, — запевняю, я не привіз би вас сюди, якби моя воля. Можу навіть сказати: вони — підняв догори палець, — мене змусили. Знаєте, інколи треба готувати місячні звіти… Буденщина. А тому що не було нічого напохваті, то вони й надумали: оскільки ви працювали в галузі нафтопереробки, то могли б…

— Так он воно в чому річ, — процідив крізь зуби Альберто.

— …додати щось цікаве, — провадив далі чоловік, — до тих матеріалів, які у них є, от того я з вами і веду бесіду. Ви, звичайно, скажете: хіба у вас немає усіх планів нафтоперегінного заводу? Ясно, є! Недарма ж він належав нам, — кахикнув, — хочу сказати — американцям, бо, як і ви, я маю лише невелику зарплату. Ми лише знаряддя, просте знаряддя.

— Запевняю, ви даремно гаєте час. Усе це викличе дипломатичний скандал, і я не думаю…

— О ні, ні, прошу! Якби ви знали, як лякає мене сама згадка про дипломатію! Та усе легко владнати. Я можу умовити їх вдовольнитися лише деякими незначними даними — і ви вільні. Це все, про що я вас прошу. Відповісте на два-три простеньких запитання, і ми більше ніколи вас не турбуватимемо.

— Я на службі уряду Куби, і нічого й нікому, крім посла моєї країни, не зобов'язаний відповідати.

— Певна річ, — згодився фарбований і встав. — До речі, як почуває себе ваш син?

Альберто з подивом глянув на чоловіка. Той підійшов до бюро і витяг з шухляди конверт.