— Товаришу… Це за мною. Мені конче треба йти. У вас є, мабуть, другий хід у двір. Виведіть мене… Я мушу йти…

Дубовик намагався підвестися з стільця, але якийсь тягар притискав його до сидіння.

Аптекар мовчки дивився на Дубовика. Потім сказав повільно:

— Куди вам іти? Один крок, навіть один рух — і… - Замовк, стояв, немов у роздумі.

— Покажіть мені, як вийти… Вони слідкують… Я дійду… Повинен дійти… Листи…

Дубовик зібрався на останніх силах, спробував підвестися. Гострий біль пронизав груди, він зціпив зуби, аби не застогнати, і благально позирав на аптекаря.

Той раптом отямився, заспішив, заметушився. Підбіг до дверей, закрив їх на засувку. Комусь прокричав: «Уже зачинено! Зачинено!» Стурбовано на бігу глянув на бліде, аж прозоре, обличчя Дубовика і зник десь за шафами. Через мить з’явився з білою баночкою у руці, поставив її па столик. Відкрутив кришечку, добув звідти крихітну пляшечку. Обережно відкоркував і тремтячими руками вилив у склянку кілька крапель рідини. При цьому він неугавно говорив, говорив:

— Це, прошу, не ліки. Ні, не ліки. Це — жива вода! Саме та жива вода, про яку мріяли тисячоліттями прості люди в казках, яку марно намагалися добути алхіміки. А я її добув. Всього кілька дорогоцінних краплин. Еліксир здоров’я і молодості. Ад узум інтернум. Внутрішнє… Пийте! Ще встигнемо, поки вони… Жива вода діє майже миттю. Клітини тіла міцніють, змінюються, молодіють. Пийте ж! — майже кричав аптекар, тулячи до вуст Дубовика склянку з водою.

Але Дубовик не мав уже сили. Все пливло перед ним, голос аптекаря ставав усе глухішим, слабшим, та й сам він танув у мороці, який насувався на Дубовика з усіх боків.

Тоді аптекар у відчаї насильно розціпив йому зуби і вилив у рот живу воду. Порожня склянка упала додолу і покотилася під шафу.

— Ну от… все… — знесилено мовив аптекар і сів на стілець поруч непритомного Дубовика.

— Роки, довгі роки я добував ці краплини життя, — вчувалося, як крізь сон, Дубовику. — Для єдиної доньки, для своєї коханої квіточки… Не встиг — згоріла зірочка на моїх очах… Мені тепер життя ні до чого, а вам треба жити…

Дубовик раптом немов прокинувся. Огледівся. Де це він? А, так, у аптеці. Було погано з серцем. Але все минулося! Треба йти!

Обережно піднявся, болю не було. Зітхнув на повні груди, радіючи й не вірячи собі. Аптекар підняв похнюплену голову, уважно вдивився у Дубовика, щось пробурмотів латинською мовою.

Задзеленчав щосили дзвоник, у двері загамселили. Аптекар підвівся:

— Я вас проведу через квартиру. Одягнете моє пальто, капелюх. Валізку залиште тут — вона надто примітна.

Дубовик одним рухом відпоров підкладку валізки, дістав листи, сховав на грудях і пішов за господарем, знімаючи на ходу пальто.

Той швидко провів його кімнатами, подав своє пальто, капелюх, відімкнув двері і сказав:

— Це в пам’ять доньки. Вона була з ваших… товаришу…

Чи то почулося останнє слово, чи справді воно було — тихе й несміливе.

Дубовик опинився на темних сходах. В ніс ударила стійка суміш запаху мишей, котів, пилу. Тримаючись у пітьмі за поручні, навшпиньки збіг на верхній поверх, потім спустився вниз і з безтурботним виглядом вийшов на подвір’я.

Сутінки заткали і без того темний, глухий, мов колодязь, двір. Як він і гадав, на нього й тут уже чекали. Од стінки відділився здоровенний лобуряка і посунув прямо на Дубовика. Дубовик стис кулаки в кишенях. Ну, з одним як-небудь справимось! Той підійшов зовсім близько, нахабно зазирнув в обличчя Дубовика і…. відступив назад до стіни.

Дубовик перевів подих. Невже не впізнав? Не впізнав! Повернув за ріг, за другий, проскочив якийсь двір, легко перестрибнув високий паркан, вислизнув на вулицю — і не повірив своїм очам: за ним ніхто не йшов, ніхто не вистежував. Раптом сховався за ворітьми, за кілька хвилин обережно визирнув — ні, немає нікого!

І все ж нескоро пішов на явку. Стемніло. Засвітили слабенькі вуличні ліхтарі, а Дубовик усе ходив, усе перевіряв. Де й сила взялася, мов і не було нічого.

Нарешті зважився пройти мимо потрібного будинку. Нічого підозрілого. Рішуче піднявся на третій поверх, постукав.

— Хто тут?

Як було домовлено, він відповів:

— Пробачте, мені потрібні ноти полонезів Шопена…

Двері прочинилися, в щілину визирнула жінка, тривожні очі недовірливо обмацали обличчя, одяг гостя. Вона холодно відповіла:

— Дуже шкодую, але ноти вчора забрали.

Дубовик сказав другу частину пароля. Навіть після цього його неохоче впустили до передпокою. Господиня — вже немолода, але ставна й горда, в темному платті, - насторожено дивилася крізь скельця пенсне. Двері в кімнати зачинені. Чути було, як хтось грає на роялі ще нетвердою рукою.

Дубовик зняв капелюха, привітався, дістав з кишені листи. Жінка глянула на почерк на конвертах, і очі її радісно блиснули. Бліде обличчя зарожевіло, зробилося простим і привітним.