Інколи він зупиняється, витягає з кишені клаптик паперу, уважно читає, поглядає на номери будинків і збентежено роздивляється: ніяк, мовляв, не знайде потрібне. І розуміє, що це ні до чого. Їх не обдуриш. Вони знають, що напали на вірний слід.

З самого ранку кружляє він по місту, раптово змінює напрямки, перетинає безліч прохідних дворів, але шпики йдуть за ним невідступно. Дубовик помітив їх тільки по приїзді, на вокзалі, а вони, можливо, вистежують од самого Пітера. Якщо й досі не схопили — значить сподіваються накрити явку. Це вже, вибачайте на слові, дзуськи!

Що робити? На явку не можна ні в якому разі. А все ж листи неодмінно треба віддати. І віддати саме сьогодні, як було домовлено з товаришами в партійному комітеті.

Сів на лаві, поставив поруч себе валізку і обіперся на неї ліктем. Тільки тепер відчув, як стомився. Літа вже не ті. У шостому, коли втік із заслання, проблукав узимку в тайзі чотири доби. І нічого. Двічі з в’язниці тікав. Теж обійшлося. А сьогодні нервує, та й серце нагадує про себе. Старий уже, старий… Голова он як побіліла… А хотілося б дожити до революції. Недовго й чекати, по всьому видно.

Стояв теплий день запізнілої осені, на проспекті було людно. Пропливали закутані в коштовні хутра дами. Дзенькали шпорами стрункі офіцери. Дрібуляли тоненькі гімназистки, кидаючи на військових промовисті погляди. Прошкутильгав солдат на милицях. Хлопчаки-газетярі дзвінко вигукували останні вісті з фронту.

Дубовик дістав з кишеньки годинник на ланцюжку, відчинив кришку — ого, незабаром четверта! Якщо до темряви не одв’яжеться від шпиків, його візьмуть. Його — то ще півбіди. Але ж листи… Листи необхідно передати за всяку ціну.

Обережно скосував погляд — філери тут. У високого, зовні байдужого, вуха Під чорним капелюхом, здавалося, звелися сторч, мов у настороженого собаки. Другий, товстомордий, занепокоєно зиркав очицями то на Дубовика, то на жандарма, котрий топтався неподалік на розі. Чекають… «Брешете, відв’яжусь од вас! Ще поганяєте за мною по місту».

Дубовик рішуче підвівся з лави. Зненацька кольнуло в грудях, і він відчув знайому огидну млість. Затамував подих, намагався подолати біль, що дедалі зростав, виповнював груди, стискав серце. Перед очима попливли темні плями. Зараз зомліє, упаде тут, прямо на вулиці, під ноги перехожим. Ні, він мусить іти, аби шпики не помітили, як йому зле. Коли б вдалося ступити крок… Ще один, ще… Невдовзі проходив повз аптеку. Якби тільки дістатися туди… Там дадуть ліків…

Судорожно стиснув захололі вуста. Ще одне зусилля, ще одне… Напруга ставала нестерпна, але боявся зупинитись, перепочити, бо тоді йому вже не зрушити з місця. Ось уже блищить склом широке вікно. На склі плигають, розпливаються великі літери «Аптека».

Навпомацки знайшов двері, штовхнув. Задзеленчав тоненько дзвоник. Попри слабість ще ступив до стільця біля вікна. Хтось у білому кинувся до нього з чорної імли…

Дубовик відчув на вустах холодний дотик склянки, через силу ковтнув гірку воду. Розплющив очі — морок і тиша, і в цій дзвінкій тиші тривожно, мов на сполох, бив десь годинник: один… два… три… чотири…

«Чого це я тут забарився? Я мушу йти. Листи… Де валізка?»

Його огорнув жах, і він зовсім прийшов до тями. Перед очима розвиднілось, і перш за все побачив валізку, затиснуту в посинілих, закляклих руках. Над ним схилився з склянкою високий чоловік, в металевих окулярах на довгому носі. Густе посріблене волосся сторч, поплямований білий халат обвис на худих плечах, картатий шарф підпирав рудувату борідку.

Дубовик обвів поглядом невелику кімнату, геть заставлену шафами під склом: безліч білих баночок з чорним написом, пляшок і пляшечок. «Аптека… Таки дійшов».

Прямо протії Дубовика над шафою висів старовинний, у різьбленій рамі годинник. Ажурні стрілки показували рівно чотири.

«Уже чотири! Треба йти».

Але він не міг навіть ворухнутись. Біль у грудях рвав тіло па шматки, не давав вільно дихнути. Холодний піт зросив чоло.

— Випийте, прошу пана, ще ковток. Це вас підтримає, поки я викличу карету, — сказав аптекар і підніс знову склянку. Дубовик ковтнув і прошепотів:

— Ні… ні… Карету… ні…

— Але ж у пана дуже погано з серцем…

— Це нічого… минеться…

Кусаючи від болю губи, повернув голову, глянув у вікно. І зразу ж побачив на протилежному боці вулиці товстомордого і жандарма. Вони про щось розмовляли, поглядаючи сюди, на аптеку. Жандарм кивнув і кудись побіг, придержуючи шаблюку. Високий, заклавши руки за спину, з удаваною нудьгою маячив перед самим вікном.

Аптекар теж глянув у вікно. Потім з подивом — на знесиленого хворого: поважного, гарно вдягнутого пана.

— Товаришу…

Аптекар, почувши це слово, здригнувся і пильно вдивився в свого гостя.