І ось чоловік, що звався Закхей (Закхей означає чистий, той, що очистився. Тут – очистився від старого, гріховного розуміння сенсу буття, від колишнього бачення; очищується від наркотичного дурману єрихонської “запашності”), – він був старший над митниками (Митники у біблійній мові – ті, хто служить світові, хто збирає податки для кесаря, хто віддає кесарю – кесареве, світові – світське, забуваючи про Бога. Забуваючи віддавати Богові Боже – плоди милосердя та богопізнання, про які каже Господь: “Бо Я милості хочу, а не жертви, і боговідання – більше від цілопалень” (див. Книгу пророка Осії, 6.6)), і був багатий (тут багатий не духовно, але матеріально, багатий “багатством неправедним”, земним), – бажав бачити Ісуса, хто Він, але з-за народу не міг, бо малий був на зріст...”

Тут зробимо зупинку, і розглянемо морально-етичний аспект прочитаного, ґрунтуючись на духовній символіці. Що означає “був багатий, але бажав бачити Ісуса” (Ісус – Спаситель. – Авт.)? Від чого бажав спастися духовно маленький, духовно ущербний митар? Від своєї нещасливості. Так-так! Саме від нещасливості. Адже щастя – це найповніше задоволення насамперед духовних, а потім уже матеріальних потреб людини. А саме духовні потреби цього “малого на зріст” митаря якраз і не були задоволені, що й стало причиною внутрішньої трагедії цієї людини. Втім, чому “цієї”? – цих! Цих людей. Адже все, що написано у Святому Письмі, написане для людей і про людей. І кожна буквально-історична особистість, потрапивши на сторінки Біблії, втрачає ознаки індивідууму, й стає узагальнюючим образом, символом, архетипом. Закхей – емблема людей суто світських, які “варяться” у своїх матеріальних інтересах, зовнішньо є ніби благополучними, а всередині, в душі – глибоко нещасливими.

Свого часу я мав бесіду з одним проповідником із Швеції. Пригадую його гірку іронію: “Ви тут, в Україні, занадто наївні. Ви думаєте, що коли ви “наїстеся” (“наїстеся” – у розумінні забезпечення матеріального достатку: матимете машину, дачу, власний котедж “запакований” дорогими меблями та усілякою побутовою технікою), – то станете щасливими... Ми у Швеції вже “наїлися” й “об'їлися”. І на сьогоднішній день посідаємо одне з перших місць у світі за рівнем матеріального забезпечення населення, і одне з перших же місць за кількістю самогубств на душу того-таки населення... Бо без задоволення духовних потреб – немає щастя!..”

А тепер погляньмо на себе через призму оповіді про митаря Закхея: чи не подібні й ми до нього? А якщо подібні, то як спастися?..

“І, забігши вперед, він виліз на фігове дерево (піднявся духовно – побачив нечистість свою, покаявся, відкрив серце вірі смиренній, став приносити плоди милосердя, пізнавати Творця усіма доступними людині методами: через спілкування з творивом (природою), дослідження Слова Божого і, нарешті, через пізнання Бога у самому собі, в серці своєму, дослухуючись до голосу совісті, занурюючись у внутрішній, духовний світ. Фігове дерево (смоківниця) – символ духовного древа, яке покликане давати плоди. Ті самі плоди милосердя, що про них говорить Господь), щоб бачити Його [Ісуса] (“Таємницю, заховану від віків і поколінь, а вона – Христос в нас, надія слави” (див. Послання апостола Павла до колосян, 1.26)).

А коли на це місце Ісус підійшов, то поглянув угору на нього (побачив духовне сходження колишнього митаря) й промовив: «Закхею... сьогодні Мені потрібно бути в домі твоїм!»... Став же Закхей та й промовив до Господа: «Господи, половину маєтку свого я віддам ось убогим, а коли кого скривдив був чим, – верну вчетверо (вчетверо – тобто всесторонньо, повністю, з усіх чотирьох сторін)». Ісус же промовив до нього: «Сьогодні на дім цей спасіння прийшло (дім ­– серце людське; спасіння – щастя, мир, радість духовні), бо й він син Авраамів (син Авраамів – тут дитя віри, нащадок обітниць Господніх). Син– бо Людський (Христос) прийшов, щоб знайти та спасти, що загинуло!” (Євангеліє від Луки, 19.1-16).

ВЕЛИКИЙ ПІСТ

“Кожного разу, коли ми говоримо собі «ні», ми робимось міцнішими, і кожного разу, коли ми піддаємося якомусь потягу, ми можемо ослабнути” (о. Олександр Мень).

1). Напередодні. Притча для деяких певних...

Ось і відшуміли різдвяні свята. Здається, недавно лунали по містах і селах колядки, ходили по хатах веселі щедрувальники, аж от незабаром уже і Піст. Передпостовий період уже розпочався. І почався він “неділею митаря і фарисея”. В церквах на божественній літургії читалася однойменна притча:

“А для деяких, що були себе певні, що вони ніби праведні, і за ніщо мали інших, Він притчу оцю розповів. «Два чоловіки до храму ввійшли помолитись, – один фарисей, а другий був митник. Фарисей, ставши, так молився про себе: «Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники , неправедні, перелюбні, або як цей митник. Я пощу два рази на тиждень, даю десятину з усього, що тільки надбаю!» А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: «Боже, будь милостивий до мене грішного!»... Говорю вам, що цей повернувся до дому свого більш виправданий, аніж той. Бо кожен, хто підноситься, – буде понижений, хто ж понижається, – той піднесеться” ( Євангеліє від Л уки, 18 розділ, 9 – 14 вірші ).

Хто такі фарисеї? В часи Ісуса Христа це була найвагоміша релігійна партія або секта. Саме слово “фарисеї” означає “відокремлені” або “уособлені” в значенні, зрозуміло, кращої, вибраної частини юдейського народу, справжніх охоронців усіх істинних релігійно-національних традицій. Фарисеї вбачали спасіння юдеїв у тому, щоб якомога суворіше виконувати правила своєї віри. Єдиними справжніми спадкоємцями царства Божого фарисеї визнавали тільки себе.

Моральне вчення фарисеїв відрізнялося вузьким формалізмом та дріб’язковістю. Вони вважали необхідним не тільки (а точніше, не стільки) буквальне дотримання усіх правил та постанов закону Мойсея, але також і переказів (“отцівських передань” – див. Послання апостола Павла до галатів, 1.14), які тлумачили Закон. Ці передання декотрі з них ставили навіть обов’язковішими, аніж сам Закон.