По другий бік кордону — нове місто: багатоповерхові новісінькі будинки, великі магазини з дзеркальними вітринами. На розі, якраз напроти церкви, новий інститут із скла і бетону. Нове місто наступало, тіснило старе до яру, і воно неохоче, поволі опираючись, відступало. Он уже піднімається «за кордоном» на місці халуп перший розвідник — стрункий дев’ятиповерховий будинок.

Барабаш повільно обходить свою дільницю. Крізь освітлені вітрини видно порожні зали магазинів, такі незвично тихі й безлюдні вночі. Одне за одним гаснуть вікна в будинках. А он те вікно на третьому поверсі горітиме довго: там живе вчитель мови, з сорок другої шкода. Сидить над зошитами, виправляє помилки. І в тому вікні довго світитиметься: дочка їхня — студентка, до екзаменів готується.

Знає Барабаш, хто і коли повертається додому. Ось іде поважно, не поспішаючи, ніби хазяїн по своєму подвір’ю, його сусід Семен Григорович. З вечірньої зміни. Не скажеш, що з роботи, — мов з театру: костюм на ньому випрасуваний, сорочка нейлонова. Лише хода, важка, втомлена, виказує, що це не жарт — вистояти зміну біля печі. Давно вже давали Григоровичу квартиру в новому будинку — не хоче старий металург. Мені, каже, корисно в садку покопатися після роботи, а що я буду робити у вашій клітці? Квіти на балконі поливати? Так і не пішов, упертий.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! — басить Семен Григорович. — Як воно, Петровичу, живеться?

Запалили по цигарці.

— А ніч же гарна! — сказав сусіда Барабаша, поглядаючи на ясне зоряне небо. — Ех, оце б нам років з тридцять скинути з плечей, га? Ото б попарубкували удвох. Та де ж там… Минулося… Ну, щасливої вахти тобі, Петровичу.

— На добраніч, Семене Григоровичу!

Важкі, упевнені кроки сталевара затихають у провулку.

Пришуміла й Танька Сидорчукова — у вечірній школі вчиться. Бач, як вибиває підборами — за два квартали чути. Припізнилась щось сьогодні. Махнула в його бік портфелем, гукнула поспіхом:

— Привіт, дядьку Олексо!

— Бувай здорова!

А це хто? Щось незнайоме, з кошиком у руці. Іде, розглядається. Приїжджий. Побачив Барабаша, зрадів:

— Здрастуйте, товаришу міліціонер! Скажіть, будьте ласкаві, де тут будинок двадцять «б»? От лихо, набудували усяких «а» та «б» — шукай ото поночі! А вони, ті літери, чи пак, будинки, як дві краплі води схожі один на одного… Так і дочку не знайдеш!

Барабаш пояснив і трохи провів. Подякувавши, старий почвалав далі.

Під деревом стоять двоє. Барабаш і цих знає. Вона — там таке куцохвосте дівча — ось із цього п’ятиповерхового, а парубок — десь аж із центра приїжджає. Отак стоять годинами — і ніяк не можуть розлучитись. А не встигне він на останній тролейбус — тоді пішки.

І, проходячи повз них, Барабаш говорить так, у простір, ні до кого не звертаючись:

— Останній тролейбус через п’ятнадцять хвилин. А ще хвилин десять до зупинки йти…

Пройшов, а за спиною сперечання, шепіт і, нарешті, хлопець побіг. І дівчина поспішила до свого під’їзду.

З кривої вулички де не взялися двоє дядьків, міцно обнялися, наче ті брати рідні, і безладно затягнули вилудженими горлянками:

— Ой, хмел-ю-у, мій хме-е-лю!

Барабаш до них:

— Ви що — не в ті взулися? Люди вже спати лягли!

Дядьки зупинились і, відвертаючи обличчя, винувато зашепотіли…

— Ні-ні! Ми — що… Ми — тихо! Тс-с-с!

І скоренько шмигнули назад у вуличку. Ще через годину — зовсім безлюдно. Уже всі пройшли й пробігли додому. Чекай, а чого це сьогодні Стецюри Митька не було? Не було ж? Ні, не проходив. Хіба перевели в іншу зміну? А може й квартиру одержав. Хвалився якось — обіцяють незабаром дати. Та воно й треба. Дітей трійко, та ще мати.

Барабаш зупинився проти майданчика, що межує з новою вулицею. Посеред нього темною масою височіє стара церква. Кажуть, що її збудовано ще тоді, коли цариця Катерина сюди приїжджала, а міста тоді ще й не було.

Обернувся до нового інституту, задер голову: «Ну й красеня збудували, хай тобі гайда!» Кожне чергування милується ним — і не може намилуватися. В деяких вікнах світло горить: працюють учені. І вдень працюють, і вночі — ото робота!

На стіні блищала нова табличка. Підійшов ближче, прочитав: «НА ЦЬОМУ МІСЦІ У 1905 РОЦІ РОБІТНИКИ ЗБУДУВАЛИ БАРИКАДУ». Оце добре зробили! Нехай молодь знає, як їхні діди тут з царем воювали!

Сів на лаві. Тихо. Місто відпочиває, набирається сил, щоб завтра, еге, вже не завтра, а сьогодні вранці, прокинутись свіжим, бадьорим, працьовитим. День був турботливим і гомінким, а ніч тиха й повільна.

Барабаш позіхнув — так і заснути недовго. Підвівся, потягнувся — вже незабаром світатиме.

І тут побачив: з-за церкви з’явились якісь невиразні тіні і почали рухатись по майданчику. Барабаш приглядівся — що воно таке? На майданчик виїхали вершники! От щоб йому провалитися на місці! Троє. Стали, роздивляються, а потім швидко майнули у провулок і щезли. От чудасія. Де взялися ті вершники та ще вночі?

Не встиг Барабаш отямитись, як майданчик, церква і деякі будиночки освітилися, немов хто прожектора на них навів. Світло було червонуватим і лилося ніби зверху. Барабаш глянув угору: так і є — це з вікна інституту освітлюють. Видно стало на майдані, як удень!