Молодий чернець нiчого не вiдповiв, — здавалося, вiн навiть не чув цих слiв. Залiзняк глянув на нього, з сумнiвом похитав головою i, взявши з столу свою шапку, вийшов слiдом за служкою на монастирський двiр.

Як тiльки дверi за ним зачинилися" глибокий, тяжкий стогiн вирвався з грудей ченця, i, закривши обличчя руками, вiн знесилено сiв на свiй дерев'яний тапчан.

У просторому, але суворо чернечому помешканнi настоятеля Печорського монастиря сидiли вже за столом, у трапезнiм покої, запрошенi гостi. Мурований двоповерховий будинок, де були архiмандритськi покої, стояв осiбно праворуч вiд Лаври, вiн притулився на схилi гори, що спускалася до Днiпра крутими терасами, порослими виноградниками та квiтучими фруктовими деревами, i тонув у їхнiх срiблисто-рожевих хвилях.

Архiмандритська трапезна була невеликою кiмнатою з неймовiрно товстими стiнами, в котрих вузькi, заокругленi згори вiкна мали вигляд справжнiх бiйниць; стеля трапезної була склепiнчаста, i з вершка її, де сходились кути, спускалася вниз люстра, або, точнiше сказати, панiкадило, весь схiдний куток покою займали iкони, в центрi їх вирiзнявся великий образ Iсуса Христа в багряницi й терновому вiнку, а обабiч його висiли зображення преподобних подвижникiв Антонiя й Феодосiя Печорських. Перед образами в кутку свiтилися три лампадки, а попереду стояв, помiж двома ставниками з зеленими восковими свiчами, накритий чорним оксамитом аналой, взагалi весь цей куток нагадував невеликий iконостас. Вiкна в трапезнiй були вiдчиненi, в них заглядали розквiтлi гiлки вишень i груш, над якими роями гули й метушилися бджоли. В покою стояв важкий дух ладану, та аромат садiв, що лився в вiкна вкупi з ласкавим повiтрям, пом'якшував той дух до нiжних пахощiв.

На почесному мiсцi, ближче до iконостаса, сидiв у глибокому крiслi з високою спинкою сам iгумен печорський. Чорна камлотова ряса облягала його маленьке, худорляве тiло, на головi був пiдкапок, скуфiйка, венецiанського Оксамиту, з вишитим срiбним хрестом та адамовою головою й кiстками пiд ним. Вся маленька постать отця iгумена майже ховалася в крiслi; пасмо срiблисто-бiлого волосся, що вибилося з-пiд скуфiйки, така сама iз жовтизною борода й виснажене, воскового кольору обличчя з глибоко запалими очима виказували його похилий вiк. Цiлковиту протилежнiсть являв собою почесний гiсть, що сидiв праворуч, — архiмандрит Мотронинського монастиря отець Мельхiседек Значко-Яворський: огрядний, широкоплечий, високого росту, у чорнiй шовковiй рясi i чорному високому з "крепи хiнської" клобуцi; з такою ж довгою пелериною, — вiн мав вигляд людини, повної життєвих сил i майже молодої: смугляве, з легким темним рум'янцем обличчя його, обрамлене густою, чорною, як смола, бородою, було сповнене мужньої козачої краси; чорнi тонкi брови, що зрослися на перенiссi, виявляли тверду, вперту волю ченця; з-пiд них iскрились енергiєю темнi довгастi очi; цi зрослi брови й великий з горбиком нiс надавали деякої суворостi його фiзiономiї, хоч ця суворiсть пом'якшувалась теплою, привабною усмiшкою. Лiворуч вiд архiмандрита сидiв генеральний обозний в каптанi з адамашки, — важкої шовкової з опуклими квiтами матерiї синього кольору, — пiдбитому бiлим легким глазетом й облямованому золотим позументом, з такими ж китицями й гудзями. Голене, випещене, гладке обличчя обозного лиснiло й сяяло задоволенням, на верхнiй тонкiй губi його майже не росло нiчого, чуприна, рiдка, з сивиною, вже не нагадувала колишньої козацької зачiски. Обозний був дуже вгодований, ледве вмiщався в крiслi, важко дихав i часто витирав шовковою червоною хусткою лоба. Поруч нього сидiла його єдина дочка, панна Дарина, блондинка з фарфоровою бiлiстю шкiри й нiжним рум'янцем; обличчя її не можна було назвати бездоганно гарним, — риси його були трохи зiм'ятi, але темнi брови дугою й карi вогнистi очi, вiдтiненi довгими вiями, надавали йому якоїсь оригiнальної привабливої чарiвностi; особливо гарнi були очi, — виразистi, великi, з поволокою, вони здавалися на сяючому бiлiстю лобi ще бiльшими; кожен перед ними зупинявся, сп'янiлий вiд захвату, i не мiг без сердечного болю вiдiрватися вiд тих очей.

Коло панни Дарини сидiв Залiзняк, а мiж ним i отцем Мельхiседеком примостився згорблений, в убогiй полотнянiй рясi священик. Зморшкувате, темне обличчя його вкривали шрами; гладенько зачесане сиве волосся було заплетене ззаду в тонку кiску, що стирчала вгору; бороди в нього майже зовсiм не було, — куйовдилося кiлька жмутiв волосся, а серед них вирiзнялися чорнi синяки чи струпи; у батюшки, замiсть правого ока, зяяла червона яма, та й їв вiн якось особливо чудно, стиснувши губи й перекидаючи з щоки за щоку їжу.

Обiд був на серединi. Горiлка з солодкими закусками — варенням, медовими шишечками, iмбиром у цукрi й iншими солодощами — вже була прибрана зi столу. На бiлоснiжнiй скатертинi з'явилися срiбнi тарiлки з юшкою iз минькiв i стерлядi, а замiсть пляшок з усякими горiлками — шафрановою, деревiївкою, березiвкою, полинiвкою й перегiнною на вишневих кiсточках, — з'явилися сулiї з мальвазiєю, ратафiєю та наливками й дзбани з медами та пивами мiсцевого чернечого виготовлення.

Пан обозний i пан Залiзняк вiддавали їм належну шану, старанно частуючи один одного.

Розмова пiсля кожного нового заздоровного слова жвавiшала, ставала все бiльше й бiльше невимушена i зразу ж iз загальних пустих фраз перейшла на злобу дня, на пекучi, животрепетнi для всiх питання.

— Чим же ви возрадуєте нас, ясновельможний пане? — звернувся отець Мельхi-седек до генерального обозного. — Чи благоволила ваша мосць бачитися з генерал-губернатором, ясно-превосходительним вельможею паном Воєйковим, i чи довiдалися ви, пане мiй, про те, як Росiйська держава на наше лихо дивиться, i чи не може найласкавiша цариця простягти десницю свою на захист єдиноплемiнних одновiрцiв, без вини вiдданих на поталу папiстам i на винищення таке тяжке?

При словах архiмандрита, якi зачепили кожного за живе, всi змовкли й сумно похилили голови; почулося стримане зiтхання, й присутнi завмерли, чекаючи вiдповiдi пана Свiчки, але обозний мовчав; Мельхiседек пронизував його поглядом. Панна Дарина, гадаючи, що батько її не розчув слiв архiмандрита, поспiшила перервати нiякову мовчанку й вiдповiла за батька:

— Ясновелебний отче, батько мiй був у його ясної милостi Воєйкова, i пан генерал був у нас!

— I що ж, вельможна панно? — перевiв Мельхiседек погляд вiд панни до обозного.

— Що, превелебний отче? — скинув той очима, обдумавши, певно, вiдповiдь. — Цариця вболiває серцем за своїх одновiрцiв; всiх скривджених закликає до себе на лiвобережнi землi, на слобiдськi, i на донськi степи, а в пресвiтлої монархинi вистачить на всiх вас i земель, i лiсiв, i угiдь. Але оружною рукою на Польщу пiти її державнiй милостi не випадає — бо замоцований є Прутський мир, та й сусiднi маєстати тому опiр чинять.

— Ох, горе, горе! — тяжко зiтхнув iгумен. — Доки, господи, одвертатимеш слух свiй од зойкiв i стогону народного?