Володимир Михановський
Парі

– Лаго, я до тебе! – гукнув захеканий лаборант, зупинившись на мить у дверях.

– Бачу, що до мене, Джоні, – спокійно відказав Лаго, копирсаючись в осцилографі.

– Слухай-но, Лаго, – сказав хлопець, – ти повинен мене виручити.

– Чому повинен? – пробасив робот.

– Ет, не прискіпуйся до слів. Просто я прошу тебе.

– Це інша річ.

– Прошу ось про що. Ти ж граєш у шахи?

– Припустимо, – поважно зронив Лаго, навіть інтонацією наслідуючи шефа.

– І граєш на рівні міжпланетного гросмейстера, – гаряче додав Джоні й відкинув рудого чуба.

– Припустимо.

– А я… – ніяково затнувсь Джоні, – побився, розумієш, об заклад з людиною, Удіно з ядерного, що виграю в нього бодай одну партію матчу.

– Матчу?

– Еге, з чотирьох партій. Розумієш, зірвалося з язика.

Лаго на мить припинив роботу і здивовано подивився на людину. Тверезому мозкові робота важко було збагнути, як це можна зачинати спірку з такими мізерними шансами на перемогу.

– Ймовірність виграти близька в тебе до нуля, – авторитетно сказав Лаго, знову беручись до приладу. – Удіно грає досить пристойно, а ти… – не скінчивши, робот безнадійно махнув своєю велетенською кінцівкою.

– Знаю і без тебе. Не за тим я прийшов, – зів’ялим голосом проказав Джоні. – Допоможи мені, Лаго!

– Але що мені робити, лаборанте? Може, задвійникуватись під тебе і схрестити шпаги з Удіно?

У відповідь Джоні пробелькотів щось радісне.

– Проте, загримувавшись під людину, – казав далі Лаго, – я наражаюся на небезпеку. Як тільки це виявиться, шеф негайно звелить розібрати мене на деталі. Ти знаєш – такі випадки бували, і не раз. А я не маю наміру припиняти своє існування…

В лабораторії запанувала тиша. Лаго зосереджено копирсався в монтажі. Джоні відійшов од нього й присів на ріг столу, меланхолійно дивлячись у простір.

– Але я заклав свій двотижневий заробіток, – жалібно сказав Джоні.

– Плакали твої грошики, – добродушно відзначив Лаго, протираючи екран.

У кімнаті гусла вечірня сутінь. Здавалося, вона вливається у вузькі й високі, схожі на бійниці, вікна і розпліскується по кутках.

– Послухай! – вигукнув раптом Джоні і рвучко зіскочив на підлогу. – Мені спала на думку одна ідея. Тобі не треба гримуватися. Ти просто прийдеш у клуб і станеш поруч з моїм стільцем. Перш ніж зробити хід, я простягатиму руку то до однієї, то до другої своєї фігури, начебто обдумуючи кращий варіант. Якщо хід буде правильний, ти непомітно торкнешся під столом моєї ноги, і я знатиму, як ходити.

Лаго відірвавсь од роботи і з цікавістю слухав Джоні. Робот був зовсім молодий. Йому не виповнилося й чотирьох літ, і він не встиг іще засвоїти всі можливі хитрощі, на які йдуть подеколи його творці – люди. Окрім того, курс пристосування до обставин читали роботам, як відомо, тільки на шостому році їхнього життя.

– Але ж хто-небудь може помітити? – сказав Лаго, коли Джоні замовк.

– Дурниці, – палко заперечив Джоні. – В клубі буде таке стовковисько… Ставки ростимуть, мов на дріжджах… Ну, то як? – Джоні опустив на плече Лаго руку. – Згода?

– Коли гра?

– Сьогодні ввечері.

– Ні, – сказав Лаго, подумавши, – не прийду.

– Але чому?

– Зайнятий, бачиш? – робот кивнув на розкидані нутрощі приладу. – Завдання шефа.

Джоні зрозумів, що це квола відмовка: як правило, шеф перевіряє виконання такого роду завдань по суботах, а сьогодні тільки четвер. Та Джоні знав – сперечатися з Лаго в таких випадках надаремне. Отож він вирішив застосувати останній засіб, ризикований і суворо заборонений.

– Ось що, Лаго, – голос Джоні був вкрадливий і змовницький. – Ти хотів би дістати новий нейтритовий клапан для серця?

Джоні побачив, як після його слів спалахнули фотоелементи Лаго. Хапальний рух, що його зробив робот, був красномовніший за будь-які слова.

– Я дам тобі клапан, – вів далі Джоні, – і про це ніхто не знатиме, але за умови, що ти зробиш мені невеличку послугу, про яку я тебе прошу. Домовились?

Лаго повільно кивнув.

– Отже, я чекаю тебе в клубі о дев’ятій, – сказав Джоні, причиняючи за собою двері…

На той час, коли мали розпочати гру, клуб, як і передбачав Джоні, був переповнений.

Довкола шахового столика, поставленого серед зали, з’юрмилися люди. Переважна більшість роботів розташувалась подалі – вони могли спостерігати гру і з певної відстані.

Джоні, на обличчі якого проступало хвилювання, кінець кінцем заходився розставляти фігури. Лаборантові пальці дрібно тремтіли. Його супротивник, довготелесий Удіно, спокійнісінько сидів на стільці, смокчучи цигарку й попихкуючи веселими кільцями диму.

Джоні нервово позирав на годинника. Час було починати, а Лаго не з’являвся. «Хіба забув?» – подумав Джоні й тут же відкинув цю думку: роботи, як відомо, ніколи нічого не забувають, якщо їм спеціально не розмагнітити блоків пам’яті.